У кришталевій вазі

У кришталевій вазі
Вони заворожують око.
Троянди не знали наразі,
Що їм краса вийде боком.

В саду під ласкавим сонцем,
Вбираючи воду з ґрунту,
Не думали про віконце,
Стоячи, наче фрунта*.

Троянди буяють в кімнаті
Червоним багаттям диким.
Всі в домі милуються святом,
На жаль, не чуючи криків.

 

*Фрунта — стройова підготовка військ

Під вітрилом розлогих вій

Під вітрилом розлогих вій
Заспокійливо, тимчасово
Ховається погляд твій.
Ти спиш, а я тебе малюю словом.

Заблукала у квітнику
Тихих марень, казкових снів.
Де я? Де ми, самітнику?
«В світі, де більш немає слів…»

Розливається тепле проміння,
За вікном майоріє світ.
Крізь сріблясте тонке павутиння
Протирає очки мій цвіт.

Зустріч

Як завжди чекаю на автобус, гріючи холодні руки в кишенях пальто. Після десяти хвилин переступань з ноги на ногу з полегшенням видихаю: «Нарешті». Але де ж там! Щось невідоме саме вчасно підказує мені не заходити у транспорт. Під’їжджає наступний номер. Заходжу та питаюся у водія своєї зупинки. Їде, чудово! Слідом за мною з’являється молодий хлопець — нічого примітного, проте я звернула увагу. Він також цікавиться, чи доїде до вокзалу. Я усміхаюсь краєчками губ. «То може це доля», — насмішливо промайнуло в голові. Він одразу сідає переді мною. Вже біля самої зупинки я передаю через того хлопця гроші за проїзд, а він чогось обертається та затримує погляд більше, ніж належить. Через декілька хвилин знову бачу його повернуте зацікавлене обличчя. Він виходить, я за ним. Не бачу, а вже відчуваю протягнуту долоню. Торкаюсь, пірнаючи у секундний дотик. Підіймаю очі, дякую. Зустрічаю лагідну посмішку самих тільки очей. Забираю руку та зберігаю у серці ту мить. Що це було? «А може доля?» — з надією думаю я, помічаючи, що досі усміхнена.

Подарую тобі душу

Подарую тобі душу,
бо то є цінніший скарб.
І не треба ні каблучок,
ні яскравих мальв пахучих,
лише очей твоїх фарб.

Подарую тобі мрії,
найдорожчії за все.
Бо я вірю, що з тобою,
бачить Боже, що з тобою
моя мрія проросте.

Я віддам тобі і вічність,
що вона мені без нас?
Все, що хочеш позичай,
забирай чи повертай,
тільки подаруй свій час.

Що за щастя є ще в мене?
Більш нічого не знайти.
Тільки я сама собою,
в мріях утекти з тобою.
Бо те щастя, то є ти.

Краса й потворність

Так повелося, що сторінки майстерно підібраних фотоальбомів завжди рясніють широкими посмішками. Перед виходом в світ люди подовгу чистить пір’ячко, щоб тільки справити враження на оточуючих. Громадська думка сьогодні привередливо визначає, що є краса, а що — потворність. Всі завзято прагнуть відповідати визначеним стандартам. Але тільки не наодинці. А хто ж ми, коли ніхто не дивиться? Куди поділася ця натягнута усмішка й мужній вираз обличчя, завиті кучері та яскраві рум’яна на вилицях? Стоячи навшпиньках, я тихенько підглядаю. Ось дівчина перечитує улюблену книгу, сильно закушуючи губу, — вельми зосереджена, щоби контролювати свою звичку. У цьому ж будинку поверхом вище тато заколисує своє дитинча, ненароком зронюючи сльозу щастя («Добре, що ніхто не бачить»). В сусідній квартирі цинічний хлопець виливає свої почуття у вірші, які так і не побачить світ («Залишу в шухляді стола»). На самоті та без будь-якого контролю над емоціями. Дійсна щирість буття. Хіба це не справжня краса, яка вражає у саме серце, захоплюючи подих?

Мистецтво почуттів

Їдучи містом, я занурююсь у солодкі мрії, а краєм ока помічаю за вікном витончені архітектурні споруди, які вражають своєю грацією. Хіба це не мистецтво – бачити чудове в повсякденному?Коханий хлопець підводить на мене очі з довгими віями. Я вдивляюся і відчуваю безмірне кохання у цьому погляді, — відразу розумію, що все не дарма, заради цього можна жити. Наступного дня спостерігаю, як неня цілує своє дитя на ніч, передаючи йому все тепло, що є у її душі. Цієї любові вистачить не лише на добу, а й навіть на все життя. У той самий час дівчинка сідає біля свого кота, пестить його, а вухом притискається до м’якенького боку – слухає заспокійливе муркотіння. Мистецтво любити. Діти бавляться на гральному майданчику. Раптом один із них б’є другого іграшкою. Постраждалий малюк плаче, а вже через кілька хвилин весело бавиться з другом. А в будинку на цій самій вулиці донька-підліток свариться з матір’ю, підвищуючи голос. Тоді як уранці, збираючись до школи, дівчина помітить дбайливо загорнутий мамою сніданок. Мистецтво прощати. Я вводжу в Інтернеті цей термін та бачу багато цікавих галузей: образотворче, музичне, танцювальне…Але, на жаль, ніде не видно такого різновиду як «мистецтво почуттів».

Де шукати світло?

У важкі моменти життя або ж просто, коли на вулиці мрячно й похмуро, дуже хочеться світла. Але де його знайти, якщо сонце та щастя сховались за дощовими хмарами? Іноді досить підняти очі, озирнутися навколо себе. Неньчина посмішка теплим промінням торкається моєї щоки. А ось чашка чаю, що його заварила бабуня. Вдивляюся, і здається, ніби у цій посудині вмістився мир та спокій усього світу. «Адже з любов’ю», — каже старенька. Потім крокую вулицею, зупиняючи погляд на маленькій крамниці на розі мого будинку. Її прикрасили різдвяними ліхтариками. Я зупиняюся та довго розглядаю кожний вогник. Наче зорі з неба. Чарівні згусточки сяйва. Стою і розумію, що світло — воно усюди. Часом треба тільки трохи пошукати. Але яка ж то радість, коли вже знаходиш!

Місце для мистецтва

Мистецтво. Як багато в цьому слові. Вимовляєш його, а очі вже бачать різноманіття барв на полотні. До вух доносяться тихі мелодії з-під пальців піаніста. У пам’яті враз постають рядки милих серцю віршів. Музеї, театри та кіно збагачують внутрішній світ, розширюючи кругозір. А ви ніколи не задумувались, що прекрасне можна споглядати не тільки у спеціально призначених для цього місцях? Можливо, воно чекає там, де ви менш за все сподівалися його знайти?