Зустріч

Як завжди чекаю на автобус, гріючи холодні руки в кишенях пальто. Після десяти хвилин переступань з ноги на ногу з полегшенням видихаю: «Нарешті». Але де ж там! Щось невідоме саме вчасно підказує мені не заходити у транспорт. Під’їжджає наступний номер. Заходжу та питаюся у водія своєї зупинки. Їде, чудово! Слідом за мною з’являється молодий хлопець — нічого примітного, проте я звернула увагу. Він також цікавиться, чи доїде до вокзалу. Я усміхаюсь краєчками губ. «То може це доля», — насмішливо промайнуло в голові. Він одразу сідає переді мною. Вже біля самої зупинки я передаю через того хлопця гроші за проїзд, а він чогось обертається та затримує погляд більше, ніж належить. Через декілька хвилин знову бачу його повернуте зацікавлене обличчя. Він виходить, я за ним. Не бачу, а вже відчуваю протягнуту долоню. Торкаюсь, пірнаючи у секундний дотик. Підіймаю очі, дякую. Зустрічаю лагідну посмішку самих тільки очей. Забираю руку та зберігаю у серці ту мить. Що це було? «А може доля?» — з надією думаю я, помічаючи, що досі усміхнена.

Подарую тобі душу

Подарую тобі душу,
бо то є цінніший скарб.
І не треба ні каблучок,
ні яскравих мальв пахучих,
лише очей твоїх фарб.

Подарую тобі мрії,
найдорожчії за все.
Бо я вірю, що з тобою,
бачить Боже, що з тобою
моя мрія проросте.

Я віддам тобі і вічність,
що вона мені без нас?
Все, що хочеш позичай,
забирай чи повертай,
тільки подаруй свій час.

Що за щастя є ще в мене?
Більш нічого не знайти.
Тільки я сама собою,
в мріях утекти з тобою.
Бо те щастя, то є ти.

Краса й потворність

Так повелося, що сторінки майстерно підібраних фотоальбомів завжди рясніють широкими посмішками. Перед виходом в світ люди подовгу чистить пір’ячко, щоб тільки справити враження на оточуючих. Громадська думка сьогодні привередливо визначає, що є краса, а що — потворність. Всі завзято прагнуть відповідати визначеним стандартам. Але тільки не наодинці. А хто ж ми, коли ніхто не дивиться? Куди поділася ця натягнута усмішка й мужній вираз обличчя, завиті кучері та яскраві рум’яна на вилицях? Стоячи навшпиньках, я тихенько підглядаю. Ось дівчина перечитує улюблену книгу, сильно закушуючи губу, — вельми зосереджена, щоби контролювати свою звичку. У цьому ж будинку поверхом вище тато заколисує своє дитинча, ненароком зронюючи сльозу щастя («Добре, що ніхто не бачить»). В сусідній квартирі цинічний хлопець виливає свої почуття у вірші, які так і не побачить світ («Залишу в шухляді стола»). На самоті та без будь-якого контролю над емоціями. Дійсна щирість буття. Хіба це не справжня краса, яка вражає у саме серце, захоплюючи подих?

Мистецтво почуттів

Їдучи містом, я занурююсь у солодкі мрії, а краєм ока помічаю за вікном витончені архітектурні споруди, які вражають своєю грацією. Хіба це не мистецтво – бачити чудове в повсякденному?Коханий хлопець підводить на мене очі з довгими віями. Я вдивляюся і відчуваю безмірне кохання у цьому погляді, — відразу розумію, що все не дарма, заради цього можна жити. Наступного дня спостерігаю, як неня цілує своє дитя на ніч, передаючи йому все тепло, що є у її душі. Цієї любові вистачить не лише на добу, а й навіть на все життя. У той самий час дівчинка сідає біля свого кота, пестить його, а вухом притискається до м’якенького боку – слухає заспокійливе муркотіння. Мистецтво любити. Діти бавляться на гральному майданчику. Раптом один із них б’є другого іграшкою. Постраждалий малюк плаче, а вже через кілька хвилин весело бавиться з другом. А в будинку на цій самій вулиці донька-підліток свариться з матір’ю, підвищуючи голос. Тоді як уранці, збираючись до школи, дівчина помітить дбайливо загорнутий мамою сніданок. Мистецтво прощати. Я вводжу в Інтернеті цей термін та бачу багато цікавих галузей: образотворче, музичне, танцювальне…Але, на жаль, ніде не видно такого різновиду як «мистецтво почуттів».